Статті про вибори

Відмінність між пропорційною та мажоритарною системами

опубліковано 17 квіт. 2011 р., 02:34 Відділ ведення ДРВ Броварська РДА

Поділ систем за цією ознакою не має змісту, якщо йдеться про вибори одиничної посадової особи (президента, мера тощо). Так що тут ідеться про вибори великих колективних органів влади (парламенту або однієї з його палат, місцевих рад тощо).При пропорційній системі виборці голосують за партії, блоки партій чи по-іншому названі політичні сили. Від результатів голосування залежить те, скільки своїх представників матиме кожна політична сила в органі влади, що обирається: чим більше виборців проголосувало за політичну силу, тим більше представників цієї сили має бути в цьому органі.

При мажоритарній системі територія, на якій проживають виборці, поділяється на виборчі округи. Як правило, в кожному окрузі мають вибрати одного члена даного органу влади (в цьому випадку округи називаються одномандатними); хоча зрідка практикуються і багатомандатні округи при збереженні принципів мажоритарної системи. Виборці голосують за конкретних кандидатів, які балотуються в даному окрузі (як правило, заборонено кандидувати в кількох округах одночасно). Чим більшу підтримку виборців в окрузі отримає кандидат, тим більше в нього шансів стати членом даного органу влади. Орган влади, таким чином, складається з представників різних округів. Іноді частина органу влади обирається за пропорційною системою, а частина - за мажоритарною. Тоді загалом таку виборчу систему називають мішаною або змішаною.

Існує багато аргументів за та проти кожної з описаних двох систем. Прихильники пропорційної системи зазначають, що при її застосуванні структура органу влади більш точно відображає структуру суспільних настроїв; натомість при мажоритарній системі можливі навіть випадки, коли з двох партій більше місць у парламенті отримає та, за представників якої проголосувало менше виборців. Крім того, за мажоритарної системи політична позиція деяких кандидатів може бути занадто розпливчастою, так що виборець може не знати, до якої політичної сили примкне цей кандидат після виборів. До того ж пропорційна система сприяє розвитку політичної структуризації суспільства, тобто формуванню впливових партій з чітким місцем у політичному спектрі; часто кажуть, що це корисно для держав, які мають невеликий досвід демократії. Однак прихильники мажоритарної системи вказують на те, що вона сприяє більш тісному зв'язку політиків з виборцями: виборець знає, кого саме він обирає, а представник знає, де живуть його виборці; натомість при пропорційній системі формування персонального складу органу влади стає здебільшого внутрішньопартійною справою і з великою ймовірністю може регулюватися за допомогою хабарів чи інших корупційних схем. Так що обидві концепції дають підстави говорити про можливість відхилення політиків від позиції, якої очікують виборці, і нема переконливих доказів щодо того, яка система більше цьому сприяє. Ще прихильники мажоритарної системи вбачають у пропорційній системі дискримінацію безпартійних громадян, хоча треба сказати, що зазвичай представляти партії в органі влади можуть і позапартійні. Слід зазначити, що для держав з давніми демократичними традиціями (зокрема, англо-саксонських) більш характерна мажоритарна система. Це легко пояснити тим, що на ранніх етапах формування демократичних інститутів ще не утвердилося поняття "політична партія". Для виборів місцевих органів влади мажоритарна система застосовується частіше, ніж для виборів парламенту. До того ж, чим на меншу територію поширюється дія органу влади, тим більш імовірно, що він обирається за мажоритарною системою.

Варіанти пропорційної системи

Іноді підсумки пропорційних виборів підбиваються в межах усієї території, на якій проживають виборці (тоді кажуть про єдиний виборчий округ). Іноді натомість ця територія поділяється на округи, від кожного з яких має бути обрано певну кількість представників, і саме в межах цієї кількості йде розподіл місць політичних сил, залежно від результатів виборів саме в цьому окрузі; у певному сенсі таку систему можна трактувати як пропорційну з елементами мажоритарності: недоліки та переваги мажоритарної системи при цьому з'являються тим більшою мірою, чим менше мандатів у кожному окрузі, а якби всі ці округи виявились одномандатними, то система виродилася б у мажоритарну. Буває, що пропорційну систему з окремими округами оснащують додатковими складними правилами, в яких можуть бути і ознаки пропорційної системи з єдиним округом. Усе, про що йтиметься далі в цьому підрозділі, будемо розглядати на прикладі системи з єдиним округом; зрозуміло, що в іншому випадку треба просто замість складу органу влади говорити про склад частини цього органу, обраної в певному окрузі.

Як правило, при пропорційній системі кожен виборець має можливість проголосувати лише за одну вибрану ним політичну силу з тих, що беруть участь у виборах. Кількість місць в органі влади розподіляється між тими політичними силами, які пройшли до нього, приблизно пропорційно до кількості отриманих голосів (звідки й назва системи). Оскільки при цілковитій пропорційності, як правило, доведеться мати справу з дробовою кількістю представників, то зрозуміло, що застосовується певне округлення; існують різні системи щодо правил цього округлення.

Але набагато суттєвішим є питання про те, як визначається, які саме політичні сили пройшли до органу влади. Можна застосовувати описані в попередньому абзаці правила до всіх учасників виборів, і тоді автоматично не проходять лише ті, в кого після округлення вийшов такий результат: 0 представників. Але такий спосіб застосовується рідко. Натомість, як правило, законом встановлюється так званий прохідний бар'єр: мінімальна кількість відсотків голосів виборців, яку має набрати політична сила, щоб пройти. Типовий прохідний бар'єр - від 3 до 7 відсотків від числа виборців, що взяли участь у голосуванні, хоча в деяких державах він може бути більшим або меншим. Противники прохідного бар'єру звертають увагу на те, що він спотворює настрої виборців, призводячи до іншого співвідношення сил у парламенті, ніж наявне в суспільстві; вони вважають наявність цього бар'єру в законодавстві результатом змови крупних і впливових партій проти дрібних, яким важко подолати цей бар'єр. Натомість прихильники прохідного бар'єру кажуть, що він спрощує структуру парламенту, що дуже зменшує ймовірність кризових явищ під час формування та функціонування правлячої коаліції; у закликах скасувати прохідний бар'єр вони вбачають егоїзм дрібних партій. Буває, що виборцю надається можливість проголосувати проти всіх політичних сил, а буває, що така опція відсутня. Однак, як правило, кількість тих, що проголосували проти всіх, не впливає принциповим чином на підбиття підсумків.

Можна також класифікувати типи пропорційної системи за ступенем прозорості та рухомості списків кандидатів від кожної політичної сили. Зазвичай ці списки складаються політичними силами задовго до дня виборів і публікуються в офіційній пресі. Оскільки невідомо, скільки саме місць отримає політична сила, такий список має бути впорядкованим, щоб було зрозуміло, хто саме з цього списку стане членом органу влади: перші n осіб, де n - кількість місць, які виборола дана сила. Але буває, що спочатку складається невпорядкований список, а порядок якимось чином визначають виборці, голосуючи не тільки за партії, а й за якихось конкретних представників партійних списків (це можна вважати елементом мажоритарності).

Варіанти мажоритарної системи, а також виборів одиничної посадової особи

Скрізь у цьому підрозділі, поки не буде зазначено протилежне, вважатимемо, що йдеться про одномандатний округ (або про вибори одиничної посадової особи, що по суті те саме з точки зору виборчого законодавства). Зазвичай кожному виборцю надається можливість проголосувати лише за одного вибраного ним кандидата. Законодавство може передбачати також опцію "проти всіх", але може й не передбачати. Насамперед розглядуваний тип виборчої системи поділяють на систему відносної більшості та систему абсолютної більшості.

При системі відносної більшості перемагає той з кандидатів, хто отримав найбільшу кількість голосів "за". Така система найпростіша для застосування. Вона вимагає додаткових процедур лише в рідкісному випадку, коли кілька кандидатів отримали однакову і разом з тим найбільшу кількість голосів; тоді закон може передбачати другий тур виборів, у якому змагаються ті, що отримали цю найбільшу кількість голосів; якщо й після цього кількість голосів залишається однаковою, то може передбачатись або повторна виборча кампанія, або якісь подальші правила чи процедури, аж до простого жеребкування. У разі можливості голосувати проти всіх закон може також передбачати, що якщо кількість таких голосів перевищує якусь певну межу, то ніхто не вважається обраним (наприклад, якщо проти всіх більше, ніж за кожного кандидата зокрема); тоді зазвичай потрібна повторна виборча кампанія; проте часто закон не передбачає норми такого характеру, навіть за наявності опції "проти всіх". Окремо слід розглянути випадок, коли в окрузі балотується лише один кандидат. Тоді відсутність можливості проголосувати проти нього стає дуже недоречною. А за наявності такої можливості цілком природно вважати кандидата обраним лише у випадку, коли за нього проголосувало більше виборців, ніж проти нього. Тому інколи закон спеціально обумовлює ці нюанси для випадку наявності лише одного кандидата при тому, що для наявності кількох кандидатів таких правил може не бути. Система відносної більшості має той недолік, що може виявитись обраним політик, неприйнятний для абсолютної більшості громадян, завдяки тому, що він набрав найбільшу кількість голосів, а голоси виборців, що виступають проти нього, розпорошилися між різними кандидатами. Для подолання цього недоліку (ціною ускладнення процедури) застосовується система абсолютної більшості. При цій системі обраним вважається лише той, хто набрав абсолютну більшість голосів "за", тобто більше половини від числа виборців, що голосували. Що ж робиться, якщо такого кандидата нема? Відповідь на це питання є основою для подальшої класифікації. І, знов-таки, доводиться вибирати між простотою системи та ретельністю врахування думки виборців. Найчастіше при відсутності переможця застосовують другий тур, у якому змагаються двоє кандидатів, які набрали найбільше голосів. За наявності опції "проти всіх" цілком можливо, що й у другому турі жоден з кандидатів не набере абсолютної більшості. Проте іноді заради спрощення закон передбачає, що у другому турі досить набрати відносну більшість (тобто більше голосів, ніж єдиний суперник). Натомість іноді у другому турі теж вимагається абсолютна більшість, а якщо жоден кандидат її знов не отримує, то зазвичай передбачається повторна виборча кампанія. Можна було б запропонувати натомість проведення третього та наступних турів, у яких по черзі для різних кандидатів (черговість визначається набраною кількістю голосів) перевіряти, чи отримає абсолютну більшість даний кандидат, коли він балотуватиметься один (тобто чи отримає він більше голосів "за", ніж "проти"); проте це дуже ускладнило б процедуру. Своєрідний складний варіант системи абсолютної більшості застосовується в Австралії. Там під час парламентських виборів виборцю пропонується не обрати одного з кандидатів, а занумерувати всіх (чи деяку частину) кандидадів у порядку спадання довіри виборця до кандидата (тобто найкращого, на його думку, кандидата виборець ставить на 1-ше місце, дещо гіршого - на 2-ге і т.д.). Під час підрахунку голосів спочатку рахується, скільки який кандидат набрав 1-ших місць. Якщо в когось це число перевищує половину виборців, то він переможець. Якщо ні, то підраховується, хто скільки разів був поставлений не нижче 2-го місця (тобто на 1-ше чи 2-ге); потім аналогічно з місцями не нижче 3-го і так далі, поки не знайдеться кандидат, який на черговому етапі набирає кількість, що перевищує половину виборців. Крім того, після кожного з описаних етапів той, хто набрав найменше місць, вибуває з подальших підрахунків. Іноді застосовуються також різні проміжні варіанти між системами відносної та абсолютної більшості. Наприклад, для перемоги в першому турі може вимагатися набрати не абсолютну більшість, а якусь іншу частину голосів (скажімо, 45%); може йти мова також про величину відриву від найближчого суперника і таке інше.

Що ж до багатомандатних виборчих округів, то вони за мажоритарної системи застосовуються рідко. Можливі варіанти: виборець має вибрати одного кандидата; або виборець має вибрати рівно стільки кандидатів, скільки мандатів передбачено в окрузі; або виборець має вибрати не більше кандидатів, ніж передбачена на округ кількість мандатів; може також бути, що кандидатів згруповано у групи, причому кількість кандидатів у групі дорівнює кількості мандатів в окрузі, і виборець має вибрати одну з цих груп. За таких округів найхарактернішою є система відносної більшості.

За матеріалами Вікіпедії

Вибори в Україні

опубліковано 17 квіт. 2011 р., 02:32 Відділ ведення ДРВ Броварська РДА

В УРСР, як і в Радянському Союзі загалом, виборча система була мажоритарною, оскільки не могла йти мова про вибір між партіями: легально існувала лише одна партія - КПРС. Втім, реального вибору все одно не було, оскільки в кожному окрузі виборцям пропонувалася лише одна кандидатура. Така особливість зумовлювала зручність негативної форми для правил голосування: виборець мав закреслити прізвище кандидата, якщо він голосує проти нього, і ніяк не змінювати текст бюлетеня, якщо він голосує за кандидата. З урахуванням формальної можливості наявності кількох кандидатів у бюлетені, правило виглядало так: треба викреслити або всіх кандидатів, крім одного (за якого виборець голосує), або всіх кандидатів (якщо він жодного не підтримує); зрозуміло, що такі правила були б незручними при великій кількості кандидатів.

Під час Перебудови почали відбуватися зміни як у виборчому законодавстві, так і у традиціях проведення виборів. Але цікаво, що, незважаючи на прийняття нових законів про вибори, довгий час залишався такий рудимент радянської системи, як негативне голосування. Хоча кандидатів було вже багато, але виборцям доводилося витрачати час на акуратне викреслення їх прізвищ; залишити невикресленим слід було не більше одного кандидата, інакше бюлетень вважався недійсним. Лише парламентські вибори 1998 року стали першими в новітній Україні виборами, на яких застосовувалося позитивне голосування: поставити значок навпроти того, за кого виборець голосує; ця зручна новація швидко вкорінилась і залишилася для всіх подальших виборів. До наслідків радянських традицій можна віднести і той факт, що до 1998 року застосовувалася лише мажоритарна виборча система з одномандатними округами. Так само, до 1998 року застосовувався поріг явки виборців 50%; деякий час не виникало проблем з досягненням цього порогу, бо більшість громадян з радістю користувалися поки що новою для них можливістю впливати на формування влади.

Характерною рисою української виборчої системи є наявність у виборця можливості проголосувати проти всіх кандидатів; це положення існувало з радянських часів і досі ніколи не скасовувалось. Голосування в Україні завжди було добровільною справою виборців, а не юридичним обов'язком, хоча в радянські часи спостерігався певний тиск щодо спонукання брати участь у виборах, який подекуди у слабшій формі зберігся і під час Перебудови; крім того, у випадках фальсифікацій тиск щодо спонукання брати участь у виборах часто застосовувався в поєднанні з незаконними вимогами проголосувати за певного кандидата.

Для виборчого законодавства новітньої України характерна мінливість: з 1989 року і дотепер не було такого, щоб дві парламентські чи президентські виборчі кампанії відбулися за точно одним і тим самим законом про вибори; наближення кожних виборів, як правило, супроводжувалося прийняттям суттєвих змін до виборчого законодавства. У 1989 році на території України, як і в усьому Радянському Союзі, відбулися вибори народних депутатів СРСР за мажоритарною системою абсолютної більшості, причому у другому турі (в який виходили двоє найуспішніших кандидатів) для перемоги достатньо було відносної більшості і на результат не впливала кількість голосів, поданих проти обох кандидатів. Про деякі особливості цих виборів див. у статті Перебудова.

У березні 1990 року відбулися вибори власне українських органів влади: Верховної Ради УРСР і місцевих рад. Загальні риси виборчої системи були такі самі, як і на виборах 1989 року. Детальніше про ці вибори та їх результати див. у статті Перебудова.

1 грудня 1991 року вперше в Україні відбулися вибори Президента.

У 1994 році в Україні відбулися вибори багатьох органів влади: спочатку Верховної Ради, потім Президента та місцевих органів влади. Закони, за якими відбувалися ці вибори, в багатьох випадках вимагали більш жорстких умов для перемоги, ніж у 1990 році. Так, для президентських і парламентських виборів залишалася система абсолютної більшості у два тури, але для перемоги у другому турі вимагалася також абсолютна більшість; якщо жоден з двох кандидатів її не здобував, то передбачалися повторні вибори (тобто виборча кампанія починалася з початку). Для місцевих виборів діяли різні правила, проміжні між системами абсолютної та відносної більшості. Для виборів 1994 року характерна особливо велика кількість місцевих органів влади, які обиралися населенням: окрім депутатів місцевих рад, прямим голосуванням населення обиралися керівники сільрад, селищ, міст, районів і областей. Жорсткість умов для перемоги на парламентських виборах 1994 року призвела до того, що в багатьох округах довелося проводити повторні вибори. Разом з тим, населення значною мірою втомилося від виборів і під час повторних виборів явка була дуже низькою, так що повторні вибори в переважній більшості випадків знову не могли визначити переможця внаслідок недосягнення 50-відсоткового порогу явки виборців. Отже, країну було втягнуто в перманентні невдалі повторення виборів в окремих округах; на якомусь етапі Верховна Рада України спеціальною постановою відтермінувала такого роду вибори, у зв'язку з нестачею коштів на їх проведення. Потім нарешті необхідність проведення таких повторних виборів відпала, бо закінчувався термін повноважень Верховної Ради, наближалися чергові парламентські вибори 1998 року.

Описаний у попередньому абзаці досвід спонукав законодавців кардинально послабити умови для перемоги. По-перше, поріг явки виборців був скасований і більше ніколи не запроваджувався (за винятком прийнятого у 2007 році закону, що регламентує особливості позачергових парламентських виборів; згідно з ним, недосягнення 50-відсоткового порогу явки спричинює повторну виборчу кампанію, але під час неї поріг уже не застосовується). По-друге, для всіх мажоритарних виборів і виборів одиничних посадових осіб, окрім Президента, було запроваджено систему відносної більшості. Можливість повернення до системи абсолютної більшості при виборах міських голів останнім часом обговорювалася переважно противниками чинного Київського міського голови Леоніда Черновецького, які вважають, що він переміг, не маючи достатньої підтримки населення.

З 1998 року українці почали звикати до пропорційної виборчої системи: у 1998 та 2002 роках за цією системою обиралася половина Верховної Ради (інша половина - в одномандатних мажоритарних округах), а починаючи з 2006 року Верховна Рада повністю обирається за пропорційною системою. При цьому прохідний бар'єр у 1998 та 2002 роках становив 4% від числа виборців, що взяли участь у голосуванні, а потім він був зменшений до 3%.

Що ж до місцевих рад, то в 1998 та 2002 роках вони обиралися за мажоритарною системою, але в деяких випадках застосовувалися багатомандатні округи: наприклад, обласна рада розглядалася як зібрання представників районів і міст обласного підпорядкування; кожний район і кожне таке місто було багатомандатним округом для виборів обласної ради. Починаючи з 2006 року застосовується чисто пропорційна виборча система для всіх місцевих рад, окрім сільських і селищних.

Зараз в Україні обираються населенням на виборах такі органи влади та посадові особи: Президент; Верховна Рада України; міські, селищні та сільські голови; Верховна Рада Автономної Республіки Крим і всі місцеві ради - обласні, районні, міські, районні в містах, селищні, сільські.

Президент обирається за системою абсолютної більшості. Якщо ніхто не набирає абсолютної більшості від числа тих, що голосували, призначається другий тур, у який виходять двоє кандидатів, що набрали найбільше голосів. У другому турі для перемоги достатньо відносної більшості, і кількість голосів, поданих проти обох кандидатів, не грає ніякої ролі для визначення переможця. Але якщо в першому турі брали участь не більше двох кандидатів (фактично такого не буває), то другий тур не проводиться і в разі відсутності абсолютної більшості вважається, що переможця нема (виборча кампанія починається з початку). Допускається також можливість, коли у другому турі бере участь лише один кандидат: якщо інший вибув пізніше, ніж за 10 днів до повторного голосування; у цьому випадку для перемоги цей єдиний кандидат має набрати абсолютну більшість голосів від числа тих, що голосували; якщо йому це не вдається, виборча кампанія починається з початку. Так само, передбачається повторна виборча кампанія, якщо у другому турі обидва кандидати набрали однакову кількість голосів.

Верховна Рада України обирається за пропорційною системою з прохідним бар'єром у 3% від числа тих, що взяли участь у голосуванні. За такою ж системою і з таким самим прохідним бар'єром обираються Верховна Рада Автономної Республіки Крим і всі місцеві ради, крім селищних і сільських.

Міські, селищні та сільські голови обираються за системою відносної більшості: перемагає той, хто набрав найбільше голосів, але за умови, що за нього проголосувало більше виборців, ніж проти всіх. При цьому повторне голосування передбачено лише для випадку однакового числа голосів, поданих за кількох найуспішніших кандидатів. Селищні та сільські ради обираються за мажоритарною системою з одномандатними округами, причому система визначення переможця в окрузі точно така ж, як і для міських, селищних і сільських голів.

За матеріалами Вікіпедії

1-2 of 2